Десь, колись, в якійсь невідомій країні, у великому, красивому та заможному місті, що було побудоване на березі глибокого синього теплого моря, поряд з високими зеленими скелястими горами жили Вчитель і Майстер.

Вчителя всі вважали дуже добрим. Він був щирим і відкритим генієм своєї справи, але його талант був передусім в тому, щоб передавати свої знання та вміння тим, хто йшов вчитися до нього. Тому поряд з ним завжди було багато (цілий натовп) учнів, яких він вчив, віддаючи їм весь свій час та сили, беззастережно розкриваючи свої секрети, навіть подекуди жертвуючи той час та сили, що він хотів би віддавати своїй справі чи власній сім'ї. Бо Вчитель мріяв розкрити талант кожного та запалити «зірку» в долі кожного, хто приходив до нього вчитися...

Й одні з учнів були страшенно захоплені Вчителем, бо він постійно надавав їм можливості швидко вчитися і вдосконалюватися, навіть інколи не зважаючи на те, що під час свого навчання ці учні псували дорогоцінні та рідкісні матеріали. Бо ж всім відомо: поки учень навчиться, він має зробити безліч помилок. А інші сприймали це як належне, тож іноді навіть дорікали Вчителю, що той недостатньо швидко і правильно їх вчить... Й навіть намагалися «повчити» свого Вчителя, як він «правильно» має їх вчити...

А добрий Вчитель лише сумно посміхався, все терпів і прощав. Подекуди навіть мудро витримуючи, коли недолугі та невдячні учні-невдахи нарікали йому за те, що в них не виходить навчитися так швидко і так гарно, як вони того хочуть. Так було, бо можливо сам Вчитель вважав, що поки учні помудрішають та дозріють до глибини того, чому і як вони навчилися, має пройти час. Час, в який він має віддавати їм свої сили, намагаючись навчити всіх, хто хоч трохи цього бажає... Час, що складав його життя - його долю... Але в цьому був його свідомий вибір - сенс його життя...

Так минав час... А учні приходили, вчилися та йшли собі далі. І хтось з них пам'ятав свого Вчителя і був йому вдячний, а хтось вважав, що це він сам по собі завжди й був такий талановитий і вправний, а Вчитель - лише старий чудій, що витрачає своє життя на дурну, марудну та невдячну справу, замість того, щоб здобувати собі славу, гроші чи владу. Тож згодом такі учні забували навіть вітатися з Вчителем, коли зустрічали його обличчям до обличчя.

Проте, навіть таким своїм учням Вчитель був радий, бо він був терплячим, мудрим та добрим. Він був гордий кожним своїм учнем, пишався їхніми успіхами більше, ніж власними і любив їх як своїх дітей. Можливо тому, що в нього не було своїх власних дітей... Ну, а те, що учні його забули... Буває... Бо ж чи всі ми завжди поважаємо своїх батьків, та чи всі ми пам'ятаємо всіх вчителів свого життя?..

І в цьому ж самому місті жив Майстер. Його вважали жорстким, непоступливим, суворим і незрозумілим. Він був такий самий, а може й ще кращий в своїй справі, як Вчитель. Але він був зовсім іншою людиною. В нього майже не було учнів, бо він їх ніколи спеціально не збирав коло себе і не вчив - він їх від себе відверто відганяв. Бо ж Майстер зовсім не любив, коли хтось заважав йому працювати, але лише зрідка все ж таки терпів, якщо хтось спостерігав за його роботою. Проте він щиро вважав, що вчити когось - дурне діло, бо в своєму житті він до всього доходив сам. Тож і інші мають доходити до всього самі: «навчити не можна, можна тільки навчитися», - часто повторював Майстер. А ще він нікому не дозволяв себе повчати, перериваючи це чітко, спокійно і жорстко.

Коли його наважувалися запитати про тонкощі його справи, він відповідав відповіді, які важко було збагнути, але ті, кому вдавалося збагнути те, що він казав одним реченням, іноді відкривали для себе більше, ніж інші за роки навчання: «Неможливо рухатися будь-куди, доки ти абсолютно зв'язаний реальністю, в якій живеш!»; «Пустота є формою безмежного, форма - це пустота простору!»; «Що можна зробити, коли вже нічого не можна зробити?» - ці фрази багатьом здавалися цілковитою нісенітницею...

А ще Майстру було дивно і незрозуміло, заради чого можна дозволяти недолугим учням псувати дорогоцінний матеріал, віднімати в нього сили і гаяти його час. Він був повністю зосереджений на своїй справі, точно знав, чого хоче й до чого рухається, а все інше вважав маячнею. Тож ті, хто наважувався вчитися в нього, вчилися, стиха підглядаючи за тим, як він працює, і розуміючи, що насправді вони ніколи не збагнуть всіх секретів його майстерності. Він віддавав себе цілком тільки двом речам - свої справі і своїй сім'ї. Він любив свою родину - свою дружину і дітей, з якими, проте він також не збирався розмовляти про свою роботу, а віддавав їм лише своє душевне тепло і турботу - свою любов.

«Роботі - духовність, родині - любов!» - вважав Майстер.

Так і жили собі десь, колись давним-давно Вчитель і Майстер, в якійсь невідомій країні, у великому, красивому та заможному місті, що було побудоване на березі глибокого синього теплого моря, біля високих зелених скелястих гір.

Такі схожі у своїй професійній довершеності й такі несхожі у своїх життєвих поглядах. І кожен з них, йдучи шляхом своєї долі, дедалі ставав все мудрішим і неперевершеним.

Тож, з часом кожного з них в народі стали називати Великими.

Великий Вчитель та Великий Майстер - два шляхи Досконалості Духа.

І я не знаю, чим завершилися життєві історії Великого Майстра та Великого Вчителя, але мені чомусь здається, що кожний тренер тією чи іншою мірою поєднує в собі ті шляхи та ті історії...

Тому якщо Ви, мій шановний читачу, захочете віддати своє життя тренерству, в Вашому серці, у вашій душі й у Вашому житті обов'язково віднайдуть свій спосіб з'єднатися Великий Вчитель та Великий Майстер...

З'єднатися так, щоб у Всесвіті вкотре втілився у Вашій особі ВЕЛИКИЙ ТРЕНЕР!

Всеволод Зеленин

Источник: http://zelenin.com.ua/